Невпевненість має безліч проявів. Серед них найбільш поширені – це:
– небажання починати щось нове через побоювання «а раптом не вийде»;
– боязнь висловлювати свої думки, погляди: «а раптом розкритикують, не погодяться, висміють»;
– болісні сумніви, що ж вибрати, яке рішення правильне, яке виявиться згодом найкращим.
Бути впевненим – означає не потребувати підтвердження від інших (в тому числі від батьків), а покладатися на власні здібності критично мислити, оцінювати, вибирати і діяти.
У вас, батьки, є два основних шляхи допомогти дитині набути впевненості в собі:
- Показувати на особистому прикладі впевнену поведінку.
Діти багато засвоюють саме через наслідування, навіть без свідомого наміру. - Поступово передавати дитині відповідальність за її вчинки, а потім – і майбутнє життя.
Для того, щоб дитина росла впевненою у собі, ви просто зобов’язані передати їй цю відповідальність, самоусунутися, відійти в сторону, надати їй можливість вибирати і діяти самій.
Це не означає кинути своє чадо! Як тільки воно попросить допомоги знову, допоможіть йому, але не робіть за нього те, що воно вже вміє саме. Ваш посил дитині: ми допоможемо, якщо тобі буде потрібна порада, підтримка, зворотній зв’язок, якщо ти хочеш в діалозі зі мною прояснити свою позицію, думку, але рішення за тобою – вчися покладатися на свої орієнтири. Ось тоді ваша дитина буде впевненою, навіть якщо вас немає поруч і з вами не можна зв’язатися. Вона буде приймати зважені, усвідомлені рішення.
Як це здійснити технічно?
Допомагайте дитині вивчати, пізнавати саму себе, знайти свої цінності і орієнтири.
Почніть з усвідомлення і прийняття того факту, що ваша дитина унікальна. Єдина і неповторна. З тільки їй притаманними природними задатками, бажаннями, здібностями, моделями мислення. Вона не повинна бути як інші, тому, будь ласка, не порівнюйте її з іншими дітьми. Всі ось ці «чому ти не можеш бути як Катруся / Петро?!» травматичні для психіки дитини і ніяким позитивним змінам не сприяють.
А ще ваш нащадок – не ви, не частина і не продовження вас (навіть якщо у вас з ним багато чого схожого). Він окрема людина, окрема особистість. Не забирайте у нього цього.
Ініціюйте процес самовивчення, щоб він при вашій допомозі і підтримці дізнавався, відкривав себе, а не був лише відображенням / втіленням / носієм ваших очікувань.
Наприклад, можна запропонувати провести самодіагностику, відповівши різними визначеннями на питання «який я?».
Вчіть дитину думати про себе, прислухатися до себе, пізнавати себе. Говоріть з нею. Про її почуття, переживання, що для неї важливо, а що ні. Обговорюйте, міркуйте разом з нею, чому впевнена поведінка ефективніше. Діліться власним досвідом набуття орієнтирів, цінностей, розкажіть, що вам додає впевненості в собі.
Звертайте увагу, запитуйте, що їй подобається, що вона робить з найбільшим захопленням і інтересом, які якості і здібності вона сама хотіла б розвивати. Якщо дитина хоче займатися ліпленням, а не математикою, хоч у неї і є здібності до неї, змиріться! Уточніть у неї: «Тебе влаштує 3-4 бали з математики, а не 5?» Це має влаштувати її, а не вас. Тут і самостійність, і відповідальність за свої вчинки. Дайте їй реалізувати своє бажання.
Захоплений своєю справою гончар набагато щасливіше, ефективніше і впевненіше в собі, ніж економіст, що «тягне лямку».
Дуже важливо пояснити дитині – ну і звичайно самому в це вірити, а інакше не спрацює – що оцінка зі сторони (в школі, від перехожих, друзів, і навіть від вас!) не завжди справедлива, точна, вірна, і що це не повинно підривати віру у власні сили і прагнення.
Наприклад, П’єра Кюрі, людину, яка відкрила радіоактивний елемент уран, в школі часто обзивали «дерев’яною макітрою» за його погану успішність. Його батько занепокоївся цим, забрав зі школи і найняв йому приватного викладача.
Сприяйте розвитку компетентності у дитини.
Вчіть дитину глибше розбиратися в тому, чим вона цікавиться: так буде підвищуватися компетентність – це знання і вміння, а не самовпевненість, яка ні на чому не грунтується.
Те, що зробив сам, пропустив через себе, стало ресурсом.
Так виховують впевненість у школах Швейцарії: «спочатку спробуй сам, якщо не вийде, запитай товариша, а потім вже звертайся за допомогою до вчителя».
Вчіть дитину думати своєю головою, а не вашої, розраховувати в першу чергу на себе, свої сили, а потім вже на допомогу, підказку.
Створюйте вдома умови, щоб ваша дитина могла практикувати впевнену поведінку.
Вітайте спілкування на рівних. Дозволяйте дитині не погоджуватися з вами, нехай вона відстоює свою точку зору. Дитина має на це право.
Нерідкі випадки, коли батьки і правда намагаються говорити на рівних, почути дитину, обговорити її позицію, але виходить щось не те: начебто і розібралися, але дитина виглядає невпевнено, знітилася.
Чому так? Тому що робите це не правильно. Мовляв, добре, я тебе вислухаю, наведи мені свої аргументи. Вислуховуєте, а потім знецінюєте: «я тебе почув(ла), але…», «це все несерйозно, це не аргумент». Не кажучи вже про те, що загалом ви і не збиралися враховувати ці аргументи, а лише хотіли формально зобразити діалог, нібито ви спілкуєтеся з дитиною на рівних, намагалися змусити її озвучити аргументи для того, щоб розбити їх і в черговий раз натиснути авторитетом вашого віку, досвіду і всезнання. Тож, будь ласка, якщо влаштовуєте профанацію і саботаж, не кажіть потім, що зробили те, що порадив психолог. Це точно не те.
А як правильно? Правильно буде подивитися на ситуацію з боку дитини, а не тільки зі свого, і зрозуміти її. Визнати свою неправоту, якщо вже це з’ясувалося. Підключіть гнучкість замість батьківської впертості, намагайтеся не підвищувати голос, дотримуйтеся діалогу, а не нотації, прагніть прийти до угоди. А ще: нехай пріоритетом будуть відносини з дитиною, а не «судові розгляди» хто ж з вас правий.
Надавайте підтримку.
Зверніть увагу, як ви взаємодієте з дитиною на побутовому рівні, в повсякденному житті.
– Що ти там збираєшся робити? Мити посуд? Ні, зараз іди краще робити уроки.
Одна справа, коли ви говорите, що у неї на даний момент є більш важливі справи і це в пріоритеті, приходите до угоди, тоді це схоже на допомогу в самоорганізації. А інше, коли ви транслюєте дитині, що вона не впорається, їй це не під силу: «ой, залиш, краще я сам(а), а то будеш робити – проллєш, розсиплеш… » Це підриває впевненість у собі.
Помічайте: які ваші звичні коментарі, коли ви спостерігаєте за дитиною. Можливо це попередження про небезпеку у вигляді похмурих пророцтв: «поріжешся», «зараз впадеш», «спіткнешся». Що ви робите? Малюєте картинку найближчого майбутнього, яка повинна налякати дитину? Цим ви дезорганізуєте її активність. Вона лякається, вона в ступорі, не розуміє, що робити далі. Це не додає впевненості.
Думайте про це не як про застереження, а як про установки. Ну, в сенсі: я даю своїй дитині установку «зараз ти поранишся». Може тоді вам буде простіше вчасно зупинитися і не говорити цього. Пам’ятайте, що ви пройшли вже шлях дитини, а вона його проходить в перший раз.
Замість застережень кажіть: ти впораєшся, у тебе вийде, повільніше, спокійніше, дихай глибше, зупинись, зроби перерву, погуляй, переключися, потім спробуєш знову, все в порядку, все йде добре.
Ось що надає впевненості та віри в себе!
